Про презумпцію невинності в справах про адміністративні правопорушення
Вивчаючи судову практику про притягнення до адміністративної відповідальності за статтею 130 КУпАП, звернула увагу на цікавий момент - в разі, якщо в процесі розгляду справи судом було встановлено відсутність складу правопорушення в діях притягається особи, суд, крім іншого, застосовує статтю 62 Конституції України - в якої, зокрема, йдеться про те, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувача ьним вироком суду.
На перший погляд, застосування цієї норми в контексті розгляду справ про адміністративні правопорушення не є обґрунтованим, адже мова у згаданій вище нормі Основного Закону йде тільки про злочини - тобто, про кримінально караних протиправних винних діяннях, відповідальність за вчинення яких передбачена Кримінальним кодексом України. Адміністративні ж правопорушення є менш суспільно небезпечними діяннями, і відповідальність за їх вчинення передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Тобто, адміністративні правопорушення, зрозуміло, не відносяться до категорії злочинів, і з цього, на перший погляд, слід, що стаття 62 Конституції України не застосовується при розгляді справ про притягнення осіб до адміністративної відповідальності.
До того ж, в Кодексі України про адміністративні правопорушення немає жодного положення, в якому б йшлося про презумпцію невинності (на відміну від Кримінального кодексу України, в частині 2 статті 2 якого, фактично, продубльовано зміст статті 62 Конституції України).
Таким чином, напрошується, начебто, логічний висновок про те, що в справах про адміністративні правопорушення діє презумпція винності особи, якщо він / вона не доведе зворотне (що, як показує судова практика, дуже часто і вміло виходить у залучаються осіб не без грамотного участі адвокатів).
Але, не все так просто, як здається на перший погляд. Незважаючи на відсутність чіткого положення в КУпАП, і відсутність конкретизації в статті 62 Конституції України про презумпцію невинності в справах про адміністративні правопорушення, це фундаментальне правове становище, яке гарантуватиме людині захист від безпідставного притягнення до адміністративної відповідальності, все ж, може бути застосовано в справах цієї категорії, що обґрунтовується про таке.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22.12.2010 року № 23-рп / 2010 адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до неї ґрунтується на конституційних принципах і правових презумпції, в тому числі, і закріпленої в статті 62 Конституції України презумпції невинності.
Така позиція Конституційного Суду України відповідає і правовим позиціям Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), практика якого при розгляді справ судами в обов'язковому порядку використовується як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ».
Крім того, в своєму рішенні «Маліга проти Франції» від 23.09.1998 року ЄСПЛ визнав кримінально - правовий зміст адміністративного правопорушення, за яке передбачена санкція у вигляді позбавлення права керування транспортним засобом.
Тобто, якщо за вчинення адміністративного правопорушення, при здоровому глузді людині, передбачена, крім іншого, така санкція, як позбавлення права керувати транспортним засобом, таке інкриміноване діяння має характер кримінального, що, в свою чергу, говорить про необхідність забезпечення і дотримання процедурних гарантій, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема: забезпечення права людини на захист, в тому числі: знати про можливості застосування адміністративної санкції і про факти, які з тавятся йому в провину; мати достатньо часу для підготовки свого захисту; отримати інформацію про характер доказів, зібраних проти нього.
Крім цього, ЄСПЛ підкреслив, що обов'язок адміністративного органу нести тягар доведення є складовою презумпції невинності і звільняє особу від обов'язку доводити свою непричетність до скоєння порушення.
Також, в рішенні від 21.07.2011 року у справі "Коробов проти України" ЄСПЛ висловив позицію, що суд має право обгрунтувати свої висновки лише доказами, що випливають з співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту. Тобто, таких, які не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується зі стандартом доведення "поза розумним сумнівом".
Таким чином, з огляду на позицію ЄСПЛ, а також Конституційного Суду України, видається справедливим і необхідним дотримання і застосування судами у справах про адміністративні правопорушення однієї з європейських і конституційних гарантій - презумпції невинності. Слід зазначити, що суди досить часто і успішно застосовують даний правовий принцип. Але, справедливості заради варто обумовити, що в постанові про закриття справи про адміністративне правопорушення у зв'язку з недоведеністю провини, посилаючись на статтю 62 Конституції України, судам необхідно обґрунтовувати застосування цієї норми, в зв'язку з її неоднозначністю, а також з метою дотримання законності і обгрунтованості такого судового рішення.
Крім цього, у зв'язку з вищевикладеним, вважаємо за доцільне внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме: доповнити статтю 9 частиною третьою такого змісту: "Особа вважається невинуватою у вчиненні адміністративного правопорушення (проступку) і не може бути піддано адміністративному покаранню, доки його вину не буде доведено в законному порядку ".
Згадане зміна в КУпАП, безумовно, усуне суперечності в застосуванні презумпції невинуватості в справах про адміністративні правопорушення, і посприяє упорядкуванню законодавства в цій сфері в кращих традиціях європейської спільноти, де верховенство права, права і свободи людини і громадянина визначають сутність і спрямованість держави, де особі гарантується захист від необгрунтованого обвинувачення в скоєнні будь-якого правопорушення, що тягне за собою можливість застосування до такої особи заходів государственн го примусу, пов'язаних з будь-якими небажаними для особи наслідками, обумовлені обмеженням або позбавленням особи його прав, свобод та інтересів.